Про сміливість. Тетяна Ілюк ✦ СК ВУСО

Українцями неможливо не захоплюватись. В одну мить усі ми стали єдиним цілим, аби протистояти жорстокій і безпідставній агресії росії. На захист нашої країни йдуть найкращі чоловіки та жінки, які без жодних роздумів часто ризикують власним життя, аби захистити наші. 

У цій війні кожен має своє призначення. Тетяна Ілюк, яка до повномасштабного вторгнення була лікарем-координатором в нашій компанії, зараз служить в ЗСУ бойовим медиком і рятує наших оборонців. Заради цієї мети вона змінила повсякденний одяг на піксельну форму, звичайні робочі будні на небезпечні умови, в якій доводиться працювати, аби зберегти життя інших. 

Вона розповіла нам про те, як змінилося її життя після 24 лютого.

— Як Ви зустріли 24 лютого 2022 року?

— Це був звичайний день, я мала виходити на роботу зранку. Коли прокинулась, побачила багато повідомлень від рідних і друзів про те, що почалась війна. Як і всі, не до кінця вірила, що почнеться війна. Я вирішувала для себе, що далі буду робити: їхатиму додому, буду виїжджати з країни чи вступатиму до лав Збройних сил України. Тоді вирішила, що буду допомагати країні. 25 лютого прийшла до військкомату. 

— Якими були перші думки, коли Ви усвідомили, що стали військовою?

—  За освітою я лікар-педіатр. В мене завжди було бажання допомагати іншим. Можна було б займатись волонтерством, шукати якісь ліки, форму… Та я вирішила, що тут буду більш потрібна. Коли прийшла в частину, дізналась, що буду бойовим медиком. Далі були курси, тактична медицина, надання допомоги, евакуювання поранених… Цим я зараз і займаюсь.

— З якими проблемами ви стикаєтесь найчастіше під час виконання обов’язків?

— Найбільшою проблемою є втрата близьких людей. Я маю на увазі побратимів, які за цей час стали моєю сім’єю. Також часто виникають проблеми евакуації. Зараз йдуть постійні обстріли і дуже важко транспортувати поранених. Це небезпечно і складно, але він нашої роботи і від швидкості залежать життя, а це найцінніше, що є.

— Ви перейшли від роботи в страховій компанії до роботи бойовим медиком. Яким був процес адаптації?

Адаптація була дуже швидкою. І лише зараз розумію, що це було важко. На той момент цього не відчувалось, бо все було на адреналіні. Ти настільки хочеш допомогти, що вже й не думаєш про це. Ось просто знаєш, що від тебе залежить чиєсь життя. Перше, що в мене було - допомагати. 

— Багатьом дуже складно знаходитись в таких обставинах. Чи могли б Ви поділитися про свої переживання під час перебування на війні?

— Я знаходжусь з найкращими людьми. Тут маю підтримку від усіх і сама її надаю людям, які цього потребують. Ми звикли до цього. Ніякого страху вже немає. Ми намагаємось жартувати, щось згадуємо із життя до 24 лютого, як то було. Моментами важко, але ти знаєш для чого ти тут, яка твоя мета. Звісно, за рідними скучаєш, та й вони за тобою сумують. Рано чи пізно це закінчиться і ми будемо якось помаленьку повертатись до звичайного життя.

— За чим Ви найбільше сумуєте із довоєнного життя?

— За спокоєм. За безпекою. Коли ти вдома зі своїми рідними і друзями, коли можна просто посидіти в кафе, прогулятися містом, не задумуючись, що на Сході війна. Я сумую за звичайним темпом життя, рідними та друзями, спокійними розмовами.

— Чи складно бути жінкою на війні?

— На початку було важко, але потім це відчуття зникло. Допоміг колектив. Та й особливого якогось ставлення тут немає. Ми всі воїни. Ми всі стоїмо за одну мету. Я ніколи себе не ставила як дівчинку, якій важкою, ні. Кожному важко. Ти збираєшся з силами і думками, стараєшся про це забувати. Я не поділяю жінок і чоловіків.

— Як змінилася наша країна за цей рік?

До війни в кожного були свої дрібні проблеми, на які ми звертали увагу і це було чимось надзвичайним. Зараз це все відійшло на задній план. Тепер всі згуртувались, у всіх одна мета - перемогти ворога, повернутись до кордонів 1991 року, щоб наша країна була цілісною і незалежною.

— Що першим зробите після того, як дізнаєтесь, що Україна перемогла?

— Чесно скажу, зараз в мене сльози на очах… Я напевно розплачусь, коли почую, що Україна перемогла… Згадаю всіх наших героїв, які віддали свої життя за нашу країну. Це дуже боляче. Коли скажуть, що все завершилось - всі будуть плакати. Так, кажуть, що всі будуть пити, святкувати - не думаю, що так буде, але впевнена, що буде плакати вся країна, весь світ, який підтримує нас до останнього… Дуже шкода, що зараз гинуть найкращі наші люди, найкраще покоління і найкраща нація. Дай Бог, щоб ми швидше почули про нашу перемогу і про те, що ворог знищений. А зараз мені боляче за нашу країну і за наших людей.

VUSO та вся команда працівників щиро дякує Тетяні та всім, хто попри небезпеку сміливо рятує наших військових. Ваша робота цінна для кожного та кожної з нас. Щиро бажаємо Вам швидкого повернення до своїх рідних та друзів. Ми з нетерпінням чекаємо Вас знову у стінах VUSO. 

Слава Україні!

Героям слава!